Фронтмен гурту “Бумбокс” і нині боєць ЗСУ Андрій Хливнюк зробив глибоку і відверту заяву щодо неприйняття російської мови після побаченого на фронті. У розмові з Миколою Халезіним він поділився власними переживаннями та пояснив, чому мова — не просто засіб комунікації, а глибинний маркер «свій – чужий» у часи війни.
Хливнюк наголосив, що після особистого досвіду служби в армії більше не сприймає російську мову як нейтральну. Вона стала для нього інструментом агресії, асоціацією з ворогом, і будь-яка спроба повернутися до її побутового вжитку тепер викликає спротив.
“Після побачених жахіть стоїть настільки протестний заслон, що я просто не сприймаю. Людина в часи поневірянь дуже чітко реагує на свій–чужий. Єдиним тригером, коли зникає все інше, залишається мова. Ворожа мова назавжди ворожа, а рідна — назавжди рідна”, — зазначив музикант.
Мова як частина ідентичності
Андрій підкреслив, що українська мова — це не просто державний атрибут, а фундамент культурної та національної ідентичності. Без неї, на його переконання, українська нація ризикує втратити саму себе. Особливо в умовах війни, де мова перетворюється на один із ключових маркерів спротиву.
Співак також розповів, що в російськомовному середовищі тепер відчуває дискомфорт на фізичному рівні — мова загарбника викликає емоційне відторгнення, яке неможливо подолати “толерантністю”.
“Хороших росіян” не існує?
У своїй заяві Хливнюк також жорстко висловився щодо спроб “виправдати” представників російського культурного середовища, навіть тих, хто публічно виступає проти війни або донатить на ЗСУ.
“Боротьба триває. Доводь потім 300 разів, що ‘це художник, поет, дисидент’, але тригер уже не прибереш”, — заявив музикант.
За словами артиста, після стількох втрат, руйнувань і воєнних злочинів російське походження чи культура автоматично асоціюються з агресією. І навіть ті, хто дистанціюється від режиму Путіна, не викликають довіри у свідомості воїна, який пережив найгірше.
Заява Андрія Хливнюка ще раз підкреслює — війна змінює не лише географію, а й свідомість. У ній слова, мова, пам’ять і досвід набувають нового, глибоко особистого змісту. І цей зміст часто не піддається зовнішньому примиренню чи поясненням.
