На початку другого терміну президентства Дональд Трамп активно шукає хоч якусь зовнішньополітичну перемогу. Поки що його спроби одночасно вести торговельну війну, приборкати Росію та укласти нову угоду з Іраном виглядають як серія напружених маневрів без відчутного результату. І хоча риторика Трампа щодо Тегерана залишалася жорсткою ще в березні, вже у квітні США перейшли до прямих контактів з іранськими представниками, намагаючись укласти нову ядерну угоду — тепер уже з м’якшими умовами.
Ультиматуми поступаються переговорам
У розпал глобальних конфліктів і дипломатичних провалів Вашингтон знову звертається до іранського питання. Після перших непрямих перемовин у столиці Оману, Маскаті, які обидві сторони назвали конструктивними, готуються нові раунди переговорів. Очікується, що наступна зустріч відбудеться вже цієї суботи, 19 квітня, у Римі. Вона може збігтися з візитом віцепрезидента США Джея Ді Венса до Італії, хоча його участь не підтверджена.
Головна мета Трампа — підписати нову ядерну угоду з Іраном, яка за змістом і значенням мала би перевершити домовленість 2015 року, укладену адміністрацією Барака Обами. Саме з неї Трамп демонстративно вийшов під час свого першого терміну. Тепер він хоче більш жорсткого документа, який би, окрім обмеження іранської ядерної програми, включав заборону на розробку балістичних ракет і припинення підтримки проксі-угруповань ХАМАС та Хезболла.
Слова Трампа vs реальність його політики
Ще під час своєї передвиборчої кампанії Трамп обіцяв ніколи не допустити повернення Ірану до фінансування тероризму. Він стверджував, що за часів його президентства Тегеран був майже збанкрутілим і не мав змоги підтримувати радикальні угруповання. Проте вже після інавгурації, особливо після припинення перемир’я між Ізраїлем і ХАМАСом, стало зрозуміло: нова адміністрація Трампа шукає контактів навіть із тими, кого вважала терористами, якщо це дозволить знизити напруженість у регіоні та укласти бодай одну успішну угоду.
Цікаво, що головним переговорником від США на близькосхідному напрямку став не держсекретар, а Стів Віткофф — мільярдер і давній друг Трампа, без досвіду в дипломатії. Саме він веде основні перемовини з представниками Ірану, Росії та країн ЄС. За даними The Wall Street Journal, проросійська позиція Віткоффа викликає роздратування в американському Конгресі та Держдепартаменті, але Трамп йому повністю довіряє.
Велика гра з Москвою і Тегераном
Паралельно з іранськими переговорами Трамп намагається домовитися з Путіним щодо припинення війни в Україні. Але успіхів у цьому напрямку ще менше: російські ракети продовжують атакувати українські міста, а адміністрація Трампа, за даними ЗМІ, навіть заблокувала заяву країн G7 про засудження удару по Сумах, внаслідок якого загинули 35 людей. Усе це робиться під приводом «збереження простору для дипломатії», але фактично виглядає як підігравання Москві.
Показово, що у виступах Віткоффа після перемовин в Омані вже немає згадок про жорсткі ультиматуми, висунуті Ірану. Він лише заявив, що Тегерану «не потрібно збагачувати уран понад 3,7%» — вимога, що цілком відповідає умовам угоди Обами 2015 року. Тим часом сам Іран офіційно повідомив: уран збагачується до 60%, і в країни вже є запас, достатній для створення п’яти ядерних боєголовок. Міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі прямо заявив, що збагачення урану — не предмет переговорів.
Ціна домовленості
Аналітики у США та Європі розглядають активізацію переговорів з Іраном як спробу Трампа терміново продемонструвати зовнішньополітичний успіх. Після невдачі з торговельними тарифами, провалу мирного процесу з Росією та відновлення конфлікту в Секторі Гази адміністрація потребує бодай однієї перемоги. І якщо така угода з Іраном і буде підписана, вона, ймовірно, повторюватиме вже існуючі рамки угоди 2015 року — без жодних гарантій щодо зупинки підтримки проксі-груп і, тим більше, участі Ірану в російській війні проти України.
Попри гучні заяви, з кожним новим раундом переговорів риторика США слабшає. А отже, Тегеран може отримати нові гарантії без значних поступок, тоді як Трамп — красиву обкладинку «дипломатичної перемоги», яка лише частково приховує глибокі геополітичні провали його адміністрації.
